Найбільший парадокс полягає в тому, що диво завжди поруч. Диво – значно ближче, аніж нам видається. Часто розгледіти його неможливо через гори мотлоху, бруду і ринкових відносин, які й з ідеї Господа Бога здатні зробити добре тиражований і попсовий товар. Про що може розповісти нам це свято сьогодні? Масові гуляння молоді, нарядженої в костюми найнеймовірнішої нечисті, гарбуз зі свічкою, страшні історії і веселе розпивання всіляких алкоголів. Просто і весело. Чого ж тоді воно стало таким популярним? Невже вся справа в невибагливих смаках? Відповідь дуже близько – Хелловін це сучасна інтерпретація, або ж, як на мій смак, не вельми вдала спроба боротьби церкви з «язичницькими пережитками». Справа в тому, що за моторошною маскою Хелловіна знаходиться лик одного з найдревніших і, певно, найкрасивіших свят – кельтське і скандинавське свято Самайну, одного з восьми свят річного Кола. Щоб зрозуміти його суть, почнемо здалеку...
Найціннішим скарбом наших пращурів, найбільшим благом в їхньому житті був Лад. Лад, Порядок як протистояння Хаосу, безладу і небуттю. Адже Лад – це творче і усвідомлене Буття, осмислений Космос, Універсум, в якому є місце для мікрокосму людини. Першоісторія творення Космосу, перемога світлої творчої сили над силами Хаосу, стала священним зразком для людей. Все усвідомлене життя пращурів мало відтворювати першообраз: обробляючи неоране поле (за Сергієм Кримським: поле, як символ «поля життя» ), будуючи дім (дім – як символ святого, освяченого довкілля, антропоцентричного буття), виводячи стіни храму – людина окреслювала життєві межі власного буття, змагаючись з Хаосом, витворювала власний Універсум. І відчувала свою причетність до священної першоісторії, в своїй творчості наближаючись до творчості деміурга-творця. Диво ж було невід’ємною частиною життя людини. Адже що таке диво? Поєднання двох видів реальності в одній площині, можливість неможливого... «Диво, – пише Лосєв у своїй монументальній праці «Діалектика міфу», – діалектичний синтез двох планів особистості, коли вона(особистість) цілковито і повністю виконує замисел і завдання першообразу, що лежить в глибині її історичного розвитку».
Символом осмисленого буття наших пращурів було Колесо – вічний рух і вічне повернення до себе, інакшими словами – символ величної містерії буття, яка завжди поверталася на круги своя, до дивовижної космогонії. Найбільш детальний і чіткий образ Колеса зберігся в кельтській і скандинавській міфології. Колесо мало вісім зарубок, які символізували вісім найбільших свят року. Все життя прадавньої людини оберталося вслід за Колесом. Помандруймо, хоч би й уявно, дорогою року, слідом за ним.
Два зі свят припадали на дні сонцестояння – зимового і літнього, що мали назву Йоль і Літа; ще два – на дні рівнодення, весняного і осіннього, Мабон і Остару. Чотири інших свята регламентували важливі події в житті давньої людини, яка екстраполювала земні події на духовні діяння, як-то збирання першого урожаю, турбота про родючість землі, зустріч зими з весною, підведення остаточних підсумків і згадка про тих, хто пішов за межу... Свята річного кола знаходились одразу в двох планах реальності, в яких і жила людина: реальність земного світу і реальність світу духовного (тут варто нагадати, що Буття в уяві наших пращурів було подібне до дерева: стовбур-Ява – світ людей, коріння-Нава – світ предків, потойбіччя і крона-Права – дім богів), – та існували «поза часом». Кожне зі свят, окрім вжиткового і регламентуючого значення, мало глибинний духовний сенс що відлунював космогонічними мотивами. Коло року символічно відтворювало народження, ріст, зрілість, смерть і відродження.
Кожного року в день зимового сонцестояння (21-22 грудня) люд святкував народження молодого Бога-Сонця, народження нового року і закінчення часу мороку, часу найглибшої зимової ночі. В перших числах лютого (як пам’ятаємо, частина свят річного кола були рухливими) пращури відзначали Імболк, зустріч зими з весною, яка від цього дня ставала ближчою. Символ дня – вогонь, який очищував від важкої зимової темряви. Остаточний прихід весни святкували 21-22 березня, в день Весняного Рівнодення. Символом Остари, а саме так називали свято кельти, були фарбовані яйця і птахи. З Остарою тісно пов’язаний образ жіночого начала – Матері-Богині, яка кожної весни відроджується, щоб зачати нове життя. Бельтайн (1 травня) знаменував перемогу життя над небуттям, радість юності. Цього дня вперше виганялася худоба на пасовище. На Бельтайн давні кельти гасили всі вогні у господі, щоб пізніше запалити їх від нового, «чистого» ритуального вогню, що розпалювали жерці. В день літнього сонцестояння (21-22 червня), свята Сонця і Води, двох начал всього живого, святкували і раділи вічному буянню життя, життєствердними обрядами (які пізніше назвали розпустою) дякуючи матінці-землі за її прихильність. Ламмас, або Лугнасад (1 серпня), названий кельтами в честь бога Луга – свято Першого Врожаю і Достатку, свято життєвої зрілості. Мабон (21 вересня), осіннє рівнодення, свято останнього збору урожаю, підведення підсумків. На Мабон встановлюється рівновага між ніччю та днем, народженням і смертю, але темрява вже бере своє. Символічне значення свята – позбавлення від всього, що віджило своє. А разом з тим, необхідність зрозуміти, що має сенс взяти з собою, а що – залишити в минулому.
Так, вслід за Колесом, дістались ми до найбільш таємничого й містичного свята року. Час, коли межа між світами, поміж земним і неземним, людьми й духами витончується, впускаючи у світ морок і темряву довгої зимової ночі, що триватиме четверть року. Назва цього свята – Самайн, що означає «схід», «збіговисько», адже в ніч всіх ночей вожді, воїни й увесь люд збиралися біля великих вогнищ, щоби бенкетувати і рятуватися від погляду безодні. Присутні на учті були захищеними від сил зла. Вважалось, що на Самайн широко відкривались ворота Нави-потойбіччя, в світ людей Яву, і лихо тому мандрівнику, кого застав Самайн в дорозі. Самайн – час, який не належить ані минулому, ані майбутньому, ніч поза часом, коли «все надприродне прагне назовні, готове поглинути людський світ». Проте, не можна твердити, що значення Самайну – виключно темне і зловісне, адже Самайн символізує також міст між світом Нави і Яви, поміж живим і мертвим, поміж світлою і темною половиною року, а отже – єднає різні прояви Буття в єдине Коло. Добро і зло в світогляді наших пращурів не були антагоністами в сучасному розумінні, а скоріше різними, проте рівноправними і рівноважливими сторонами одного Буття. Самайн великою мірою навіть не є відрізком часу чи святом. Самайн – це стан, який може пролетіти, як одна секунда, а може перетворитись на Вічність – це вже як кому пощастить. Атрибутами свята незмінно були мішки, набиті соломою і розмальовані людськими головами, що мали лякати гостей з потойбіччя; велике вогнище, і звісно ж – багата учта, на яку кожен приносив частину зі своїх запасів. На Самайн поминали предків, адже в ніч всіх ночей вони були ближчими до світу нащадків більше, аніж будь-коли. Дивовижна ніч, коли мандрівка поміж світами стає реальністю.
В уважного читача, певно, виникає логічне запитання: чому автору видається важливим розповідати про свята далеких (як у часі, так і у просторі) кельтів? Чи не варто більше знати власні традиції, аніж відроджувати чужинські? Читач має рацію. Проте, часом дещо змушує виходити за межі власної зрамкованості… Можливо, це й можна назвати дивом. Досліджуючи міфології різних народів, автор зіткнувся з дивовижним фактом – кельтсько-скандинавське Колесо року фактично цілковито співпадає з циклом річних свят слов’ян, і не тільки давніх, а й цілком сучасних. Йоль – не що інакше, як давнє свято Коляди, або ж сучасне християнське свято Різдва, суть яких зводиться до народження молодого бога; Імболк – свято Громниць – «на Громницю Зима з Весною стрілись», – говорили наші пращури; Остара – наша Масляниця, час, коли весна цілковито вступає в свої права, Бельтайн – християнська Пасха, язичницька Живина Ніч, коли Чорнобог віддає Коло року Білобогу, й рік переходить на світлу половину; Літа – Свято Купала, літнє сонцестояння і свято буяння життя; Мабон – слов’янський Радогощ, осіннє сонцестояння, найбільше свято врожаю; і звісно ж Самайн – Марина Ніч, символ завмирання і відкритих в потойбіччя воріт, а ще – свято «поминання дідів». Звісно, це можна би було назвати збігом, якби подібна тенденція стосувалась тільки кельтських, скандинавських та слов’янських реалій. Проте, свята річного Кола (в тій чи інакшій формі, які диктувалася кліматичними умовами, специфікою господарства, різними географічними координатами, що додавали чи віднімали кілька днів), існували фактично у всіх народів. Про що це може говорити? Найперше – про єдиність системи координат, духовної площини, в якій існувало людство. По-друге – про схожість космогонії різних народів, що може твердити про єдине духовне ядро, з якого і розвивалося людство. По-третє – що поміж людьми значно більше спільного, аніж ми звикли вважати. І нарешті – що все це є свідченням існування вищої позачасової і позапросторової духовної реальності, яка була трансформована в архетипи, космогонічні міфи, свята і традиції... І це є найбільшим дивом, що будь-коли існувало в цьому світі. Диво Вічності, яка завжди поруч.
Диво шукає своє місце. Воно прориває тонку тканину реальності і відвойовує собі місце під сонцем. Цього року, коли ви будете святкувати Хелловін, спробуйте доторкнутися до дива Вічності: згадайте, що це ніч всіх ночей, ніч поза часом, ніч гостей з-за межі, згадайте своїх предків і, якщо маєте достатньо сил, щоб ризикнути – спробуйте заглянути в безодню. І... Хай береже вас Господь!
Дарка Галатченко
0 коментарі:
Дописати коментар