вівторок, 24 листопада 2009 р.

Село Зубрець

Не можна любити свою державу, рідний народ і мову, якщо не любиш свого рідного села, не відчуваєш до нього душевної теплоти і щемливої ніжності. Для кожного з нас вітчизна починається там, де він народився, де зробив свої перші кроки по землі. Але, щоб ця любов була справжньою і щирою, мало милуватися дорогими краєвидами, насолоджуватись буянням садків і нив, треба вивчати, досліджувати історію свого села, його природу і багатства, повертатися в минуле, дізнаватися, що ховається за сивиною віків. Адже, хто не знає свого минулого, той не гідний майбутнього.

Кожне село і місто, хутір і містечко – живі клітинки великого тіла держави. Від того, як вони живуть, чим наповнені, залежить багато. І від того, що ми знаємо про рідне село, залежить також, що нам відомо про Україну загалом.

Зубрецька сільська рада охоплює село Зубрець і прилеглі хутори: Баришка та Поле. Зароджувалось село в каньйоні притоки ріки Дністер - однієї з найбільших рік Західної України, річки Баришки. В сиву давнину люди, мігруючи українськими теренами, поселялись в місцях, захищених від природних катаклізмів, на родючих землях з питною водою. Так, прорубуючи лісові ділянки, відтісняючи диких мешканців території зубрів та вепрів косуль та зайців, оселились перші жителі села - родини Мельників, Грабовських, Пивоварчуків, Гаврилюків. І пішла назва села від диких мешканців території зубрів – Зубрець. До сьогоднішнього часу збереглися стародавні назви: вулиця Веприк, долина Мельникова, гора Олійникова, долина Ткачева, долина Мигасова, вулиця Іванівка, Грабовського долинка і т. і.

Село Зубрець розташоване в південно-західній частині Подільської височини неподалік від гірської системи Карпат на відстані 12 км від Бучача, 82 км від обласного центру – м. Тернопіль та 69 км від Івано-Франківська. На північній стороні село межує із с. Бариш, на східній – з селами Сороки і Ліщанці, на південній - з селом Соколів, на південно-західній – з селом Порохова. Його географічні координати: 48о 58′ північної широти та 25о 17′ східної довготи, місцевість горбиста, покрита хвойно-листяними лісами, лісосмугами.

Географічне положення села досить вигідне, адже воно знаходиться в західній частині правобережного лісостепу в зоні родючих ґрунтів. Проте ґрунти села в основному сірі суглинисті опідзолені, тільки невеличка частина чорнозему на урочищі Велика та Мала Руда, Лопуша.

Територія села помережана невеличкими потічками, що утворюються з джерел питтєвої води, які витікають з-під Лисої гори – 4 джерела, Кременина – 3 джерела, з-під Олійникової гори - 2 джерела і Попова криниця, що має лікувальні властивості; Межилісками – 2 джерела, Стецево і Лопуша – 3 джерела. Всі ці джерела є життєдайними судинами невеличкої річки Зубречанка, що розділяє територію села на 2 частини.

У західній частині села через хутір Баришка з півночі на південь протікає річка Баришка, яка вбирає в себе води річки Зубречанка на межі сіл Зубрець та Порохова, так званому Чертаку. Дана річка більш повноводна і є притокою ріки Дністер.

Через село проходить траса Бучач – Івано-Франківськ. Є пряме автобусне сполучення з обласним центром Космирин-Тернопіль, Порохова-Тернопіль. З часів радянської влади (1939р.) до 1961 року село належало до Золотопотіцького району, а з адміністративними укрупненнями в 1961 році його віднесли разом з cмт. Золотий Потік до Бучацького району. Загальна площа села складає 2350 гектарів. У селі налічується 541 двір, де проживає 1530 мешканців.

З села вийшло багато розумних і талановитих людей, що уславили історію рідного села. Це перший педагог, директор школи Андрій Михайлович Шкварок, вчителі Музика (Костенко) Степанія Василівна, Боднар (Блаватна) Катерина Михайлівна, Кушнірчук (Грабовська) Марія Степанівна, Андрунишин (Костенко) Степанія Петрівна, Гаврилюк Петро Михайлович, Костенко Михайло Васильович. Педагогічними династіями, які живуть і працюють в рідному селі, є родини Костенків – батько Михайло і син Ігор; Боднарів – бабуся Катерина, батько Володимир і мати Олександра, дочка Юлія, яка закінчила три вищі навчальні заклади; Гаврилюків – мати Степанія, син Степан та невістка Людмила. Односельці пишаються кандидатом медичних наук Григорієм Васильовичем Пізарем, завідуючим інфекційним відділенням Тернопільської міської лікарні №2, викладачем Тернопільської медичної академії; художником Степаном Івановичем Пастухом; кардіологом Орестом Йосиповичем Михалецьким який в даний час живе і працює у Львові; терапевтом, кандидатом медичних наук Гаврилюком Михайлом Євгеновичем, викладачем Тернопільської мед академії; журналістом Надією Іванівною Хмарною, яка живе і працює в Києві; викладачем, завідуючим кафедрою історії і правознавства Бучацького коледжу Михайлом Миколайовичем Кушнірчуком.

Значний внесок у розвиток села внесли: заступник голови Бучацької РДА Кушнірчук Степан Михайлович, сільський голова Гаврилюк Данило Степанович, підприємці Гаврилюк Степан Васильович, Шкварок Михайло Михайлович, Пивоварчук Ореслава Євгенівна і багато-багато інших.

***



Історичні перекази і легенди свідчать, що колись цей край був густо покритий лісами, у яких було вдосталь дичини та різних птахів. Первісні люди полювали тут на зубрів, а також займалися рільництвом. Земля щедро винагороджувала людей за їх працю.

Біля Зубреця виявлено курганні поховання ранньоскіфських часів (7-6 століття до н.е.) з бронзовими стрілами. Ця цінна знахідка свідчить, що тут кочували скіфські племена, які уславилися своєю мужністю і непохитністю в боротьбі проти військ непереможного Дарія.

Неподалік сусіднього села Порохови знайдено поховання доби ранньої бронзи. Ці знахідки можна побачити у музеях Тернополя і Львова. Вони наштовхують нас на глибокі і хвилюючі роздуми про минуле рідного села, навіюють бентежні картини минулого, які закриті від нас важким плином туманних століть.

В житті українського народу особливо важливу роль завжди відігравала релігія і духовне становлення було для нього чи не найважливішою сутністю земного буття. Роль церкви в цьому аспекті важко переоцінити, там де поселялися українські селяни, в першу чергу виростали духовні храми, які виконували роль об’єднуючої сили. Вони Були тою найвищою святинею, де людина зустрічалася з Богом, подумки розповідала йому про свої турботи і болі, шукаючи відради і порятунку. Вище церкви для українця немає нічого, бо саме вона допомогає йому знайти стежину до життя вічного.

Разом з тим, церква була тим дзеркалом, у якому відбивався рівень свідомості народу і його духовності. Як розповідають старожили і народні перекази стародавня церква у Зубреці знаходилася на пагорбі за селом поблизу цвинтаря. Сьогодні це місце пустує, Але свідченням того, що тут стояв Господній храм є старі високі липи, які навіюють умиротворюючий затишок і спокій. Їх тихий шелест – наче тиха розмова з вітром про минулі часи, свідками яких їм доводилось бути.

В кінці ХVІІІ на початку ХІХ століття жителі Зубреця почали споруджувати нову церкву в центрі села. Звершено будівництво і освячення церкви відбулося 21 листопада 1826 року. Це був надзвичайно важливий і пам’ятний день для всіх жителів села. Він запав у свідомість парафіян не тільки самим фактом посвячення, а ще одним чудесним проявом Господньої милості і всесилля. «З цією церквою пов’язаний справді дивовижний і унікальний випадок. Річ у тому, що граф Бадиня, який правдоподібно мешкав у селі Коропець (Зубрець був його фільварком), зробив найбільший внесок у побудову храму. Він відчував непоборну душевну потребу офірувати кошти ще й тому, що його улюблений син від народження був глухонімим. Батьки болісно переживали цей фізичний ущерб сина і просили Бога в його милості. Щедра офіра батьків на церкву не пропала даремно, молитви батьків дійшли до Господа. І коли відбувалося посвячення нового храму, трапилося диво – глухонімий син заговорив. Цей випадок неймовірно потряс усіх присутніх, і люди сприйняли його як добрий і благословенний знак з небес» (Із спогадів старожилів).

Церкву у Зубреці названо іменем Архистратига Михаїла, який здійснив тут своє чудо. Її знають не тільки жителі навколишніх сіл, а й далеко за межами Бучаччини, та й України. У недільні і святкові дні у церкві Архистратига Михаїла завжди людно. Сьогодні цей храм переживає своє друге відродження і в цьому вбачається теж добрий знак Господнього дива. Милують око сяючі на сонці церковні бані, завжди впорядковане подвір’я. Божий дім ніби оточений особливою аурою, яка налагоджує на лагідний і спокійний стан.

***



У 1992 році на місці зруйнованої більшовиками у 1946 році символічної могили борцям за незалежність нашої держави було насипано нову могилу з високим хрестом і урочисто посвячено. Ця могила знаходиться на вулиці Центральній. Щороку тут відбуваються відправи та панахиди, урочисте покладання квітів та вінків на честь тих, хто голову поклав у лавах УПА та Січових Стрільців.

Перша капличка розміщена при в’їзді до села з боку Тернополя. Її було відновлено з нагоди проголошення Незалежності України і фундаторами її побудови стали Михайло Швед та Степан Іванович Товпига.

Другу капличку, що носить ім’я св. Миколи Чудотворця, відновлено і посвячено 1991 року. Вона знаходиться на іншому краї села з боку сусіднього села Порохови і дорожньої траси, що веде на Івано-Франківськ. Фундаторами відновлення цієї сакральної святині стали Петро Кушнірчук, Марія Пилипів та інші.

Третя капличка споруджувалась в селі протягом 1994-1995 років. Головним фундатором її став Сергій Горбунов. У цих капличках часто проводяться відправи, маївки, різні види молитов.

Є в селі також капличка-костел. Збудований він як нагробник панича, що трагічно загинув, з роду Качмарчуків, які відали фільварком в селі Зубрець.

Кожне село багате на свої пам’ятки історії, які пов’язані з найважливішими подіями в житті українського народу, його боротьбою за незалежність. Визначним поворотним кроком в історії країни була реформа 1861 року, яка скасувала кріпосне право. Така подія сколихнула увесь світ і стала крутим поворотом у житті селянина. Громада нашого села на честь скасування кріпосного права закопала хреста і просила Всевишнього до помочі в їхніх бідах. Хрест було поставлено і освячено 1865 року. Але з плином часу він був знищений. (В 1991 році жителями села було відновлено хрест в честь 130-ї річниці з дня скасування кріпосного права.)

Нелегко жилося селянам і після реформи. Але з часом вони відстоювали свої права і боролися за краще життя. Селянин змушений був тяжко працювати, за що отримував мізерну платню. Настрої селян виливалися в такі лозунги: «На поміщиків більше працювати не хочемо і не будемо!», «Вся земля – селянська, вона давно відроблена працею наших предків!».

З часом земля стала власністю селянина. Люди працювали на пана, відробляли панщину, але й мали свої наділи. На власному полі селянин завжди працював в останню чергу. Зерно збивав град, воно висипалося з колосків, і прибутки у селян були мізерні. Стихійні лиха завдавали шкоди полям. Єдиним порятунком вирішення проблем було звернення до Бога. Громада села вирішила поставити хрест з розп’яттям Ісуса Христа, як захист від природних лих. За словами очевидця Пастуха М.С., хрест було поставлено в 1919 році, а в 1994 році його було відновлено. Підготовлено вчителями Боднар Ю.В., Пивоварчук С.М. та експедиційною групою під керівництвом Н.Я. Ящук

0 коментарі:

Дописати коментар