Це початок вислову середньовічного філософа, державця, вченого Нікколо Мак'явеллі. Продовжу цю ж фразу: «…і від асиміляції.».
Що ж означає слово «асиміляція» ? В сучасному соціально-політичному розумінні-це поглинання одного народу іншим, однієї нації-іншою нацією.
Для прикладу заглибимося трохи в історію. В античні часи латинська народність завоювала заснований і побудований древній Рим етруською народністю. Латиняни сприйняли культуру етрусків і поступово латинізували цей народ. Як нація, чи народність, етруски зникли.
Чому вибрана саме ця тема ?
В Україні відбулися вибори нового Президента. Попри наші скептичні зауваження з приводу його інтелектуальності, новий Президент прагматик, ділова людина. І хто знає, чи згодом ми всі не подивуємося його успіхам в економіці нашої держави ?
Побоювання викликає в Програмі дій Партії регіонів, оточення самого Президента. Наведу приклади найбільш відомих, їх ідеологію та погляди на державність, Конституцію України. Це з-понад багатьох Д. Табачник, О. Єфремов, В. Колесніченко.
Що ж вони дораджують Президенту ? Пропонують двомовність, вторинність духовного відродження . А нам є чого відроджуватися ! Насамперед, потрібно відроджувати почуття державності, духовності, культури, мови.
А в оточенні Президента відчувається нехтування державних засад, запровадження російської мови як другої державної.
Звернімося до фактів. Ось вимоги з програми Партії Регіонів від 19 квітня 2009 року : «Ми категорично проти використання державних інститутів для насильницької українізації, витіснення…російської зі сфери офіційного спілкування, засобів масової інформації, науки, освіти, культури.»
Запитаймо себе, хто і кого українізує, коли в державі поступово і вперто проводиться русифікація ?
А ось ідеолог В. Колесніченко, депутат Верховної Ради, склав коло 26 законопроектів про затвердження двомовності всупереч Конституції України. Д. Табачник в своїй праці « Утиный суп по-украински» (стор. 35) без докорів сумління пише: « Сучасна українська держава-в багатьох випадках історична випадковість, народжена розломом цивілізацій. Доля незалежності вирішувалася не у впертій боротьбі народу». Далі ще вишуканіше : «Українці вічно отримують незалежність, як дар долі, як Божий промисел. Вона падає на них несподівано і взагалі-то…, як непотрібна» ,-це висловилася людина, яка буде працювати непотрібній державі! Чи не перевернуться в гробах мученики за Україну, мільйони котрих загинули на Соловках, в Сибіру, в царських і радянських катівнях ?
Це неуцтво ? Ні, це політичне замовлення, політичне кілерство ! І це говорить не середньої чи поганої успішності учень старших класів, а вчений, професор. Ми всі знаємо, що кілерам добре платять…
Киньмо погляд на асиміляцію нашого народу в історичній минувшині і поведемо розмову про такі процеси, які здійснювалися тільки двома державами, бо прикладів є значно більше.
Близько 500 років тому почалася асиміляція українського народу Польським королівством, а більше 350-ти років-царською Росією.
Польська асиміляція почалася з еліти українського суспільства. Український князівський рід, що дав світові легендарного Байду Вишневецького, за два-три покоління став ополячений. Князь Ярема Вишневецький став лютим ворогом свого народу, завзятим римо-католиком, при тім, його мати- сестра Київського Митрополита Петра Могили, до смерті дотримувалася православної віри (дослідження Гната Хоткевича).
Подібне відбулося з князями Острозькими, Сапігами та іншими. На побутовому рівні можемо це відслідкувати по роману А. Свидницького «Люборацькі».
Царська Росія своїми численними указами забороняла українську мову, книгодрукування, провадила русифікацію в школах та церквах, де навчання та Літургії відбувалися по російськи.
Зросійщення почали з українського гетьманства, верхівки козацтва, князівських родів та знову ж таки, з інтелігенції. Асиміляційні процеси відбулися в українській літературі ( «Бояриня» Л. Українки, «Суєта» І. Тобілевича). .
Цей процес тривав далі і в радянські роки. Після українізації в 20-их роках минулого століття почалося винищення української еліти. В таборах, тюрмах загинув цвіт нашої інтелігенції, світової слави вчені, письменники, громадські діячі. Наведу приклад, як віддані тодішній владі люди, не витримавши незаслуженої ганьби і цькування, переслідувалися тією ж владою. Наркомос Шумський назавжди полишив Україну, щоб через десятиліття тюремних поневірянь покінчити на чужині життя самогубством. Письменник Хвильовий та економіст Волобуєв змушені були публічно зректися своїх поглядів і покаятися. Щоправда, це їм не допомогло.
Гинули і письменники, і вчені, і митці, й інженери, вчителі, агрономи, лікарі... Розпочався похід проти інтелігенції як “міжкласового прошарку”, аби шляхом її фізичного винищення духовно обезглавити народ, позбавити його перспективи національного відродження. Свідченням цього можуть бути інспіровані судові процеси в справі так званої Спілки Визволення України.
Оскільки абсолютне винищення було політично недоцільним, то залишки інтелігенції ретельно перевиховували.
«Перевиховано» світового значення поета П. Тичину, автора поеми «33» про героїв Крут і «Сонячних кларнетів». Подібна доля спіткала воїна війська Центральної Ради В. Сосюру. Генетична ж пам'ять українця проявилася в поемі « Любіть Україну», за що знову тяжко терпів. Піддавалися моральному приниженню М. Рильський, О. Гончар.
З тридцятих років ХХ століття почалася нова хвиля русифікації України через запровадження в дитячих садках, школах, вищих навчальних закладах обов’язковості спілкування російською мовою.
Відчуваючи «хрущовську відлигу», українська інтелігенція почала виступати проти русифікації. В ряду інших І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація ?». Потім, щоб уникнути в’язниці, «перевихований» автор визнав помилковими свої погляди. Однак ця праця поширювалася у «самвидаві» і потрапила за границю. В свій час в колективі медичних працівників м. Бучача з цією працею були знайомі Г. Костриба, В. Бербенчук, з інших- інженер В. Cмик. Ми також читали твори «Воз’єднання чи приєднання » М. Брайчевського, «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Неопалима кутня» С. Плачинди та інші твори, які були забороненими.
Це далеко не весь перелік того, як на Україну насувалася асиміляція.
Продовження буде в наступній публікації.
Лікар Нестор Дем’янчук
0 коментарі:
Дописати коментар