Доборолась Україна… Роздуми після виборів

Нестор Дем' янчук, лікар.

Нарешті вибори Президента України відбулися. Але що нам, українцям, з того і чи закономірна поразка помаранчевої команди?

У своїй статті буду часто використовувати слова «ми», «наші». Ми - це ті, хто самі, їх діти чи внуки стояли і мерзли на Майдані, спали на пластикових щитах в Українському Домі Києва та скандували: «Нас багато, нас не подолати !» Ми це скандували на цілий світ.  Нас було так багато, що наші вороги підвели до столиці війська та не посміли,  побоялися стріляти в ликуючу масу українців.

Однозначно, так. Бо наші опоненти наполегливо та послідовно вели пропаганду за свого єдиного, підкреслюю це слово, кандидата. Були залучені політологи, політтехнологи і великі гроші. Наші гроші, з наших податків. А водночас і багато чужих грошей. Однозначно, то були гроші не з Америки, не з Євросоюзу, навіть не з Ізраїлю. Вони робили свою справу як могли, як вміли. Це спекуляція на двомовності, на спотворенні радянськими і сучасними українофобами історії. Мовляв, їхні опоненти прислужники фашизму. Визвольну боротьбу українців називали бандитизмом. Обіцяли золоті гори. І що мав робити шахтар - безробітний, бідуючий, зазомбований лжеукраїнською пропагандою, безсоромною ідеологією?

Наші опоненти, повторюсь, робили все це як могли, як вміли і досягли своєї мети.

А тепер надіймося на рай, який настане після виборів. Подвійна зарплата, подвійна пенсія, плинучі ріки з медом і молоком. Так нам обіцяли всі кандидати в Президенти.  Хоч маємо гіркий досвід не одних виборів, після яких, як правило, наступав обіцяний «рай».

І не треба когось звинувачувати в нашій поразці. Подивімось на себе. Тут приходять на думку Шевченкові слова.

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
її розпинають.

У той час, коли наші лідери воювали між собою, пересічний українець був розгублений. Зневірений у Президенті, в уряді. І воювали жорстоко, безкомпромісно. Це посприяло виходу на політичну арену нових політичних лідерів, які позабирали наші голоси. Ще задовго до виборів Ющенко знайшов єдиного опонента з-поміж усіх.  І то не з чужого, а так званого свого табору.  Бачте,  Ю. Тимошенко винна мало не в світовій кризі.

У час, коли були на межі банкрутства величезні гіганти промисловості у США, Японії, і тільки зусилля їхніх урядів зупинили крах цих монополій, в Україні не мало бути кризи. Мовляв, уряд не має антикризової програми. То чому ж Секретаріат Президента не допоміг уряду? Риторичне запитання. Де логіка, де державне мислення? Нехай держава гине, бо має поганий уряд? І до цього галасу приєдналися усі так звані патріоти на місцях: не голосувати, або голосувати проти всіх. Що ж тоді робити пересічному українцю?

У першому турі я голосував за В. Ющенка, хоч в душі відчував, що це марна справа. Здається, нас чомусь навчив перший тур голосування. Передусім українська еліта - Л. Лук'яненко, І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський, провідні артисти, науковці, Спілка письменників України, - провід ОУН закликали нас голосувати за Ю. Тимошенко, проукраїнського кандидата в Президенти.  А що робили ми, горе-патріоти? Вперто і наполегливо правили своє: або проти всіх, або не голосувати взагалі. І знову замішання серед виборців.

Не допомогли і виступи Героїв України, лауреатів Шевченківських премій І. Драча, Д. Павличка, який говорив, що не іти голосувати за Ю. Тимошенко - то уподібнитись до Пілата Понтія, що вмив руки, не скасувавши присуду на розіп'яття Спасителя нашого Ісуса Христа.

Ось де ті мільйони голосів, що пропали, щоб мати українського Президента. Але ми не раз падали, але потім підіймалися. В нас ніхто не відніме ні мови, ні нашої культури.  Борімося за них, плекаймо їх. Будемо надіятись, що новообраний Президент проявить мудрість, зважить на прагнення і сподівання більшої частини нашої держави. Результати виборів мають навчити нас єдності,  бо міжусобиці в нашій історії завжди приводили до трагічних наслідків.

Хочу закінчити свої думки словами гетьмана України І. Мазепи, які дуже стосуються нашого часу:

«През незгоди ми пропали,
Самі себе звоювали».